Популярне

Хочете правду про Херсон? Читайте! З перших вуст…

На другому пункті вже ридала вголос. На постскриптумі — істерика. Хай ще хтось мені хоча б заїкнеться про те, що «ну, там же не стріляють»! Ім’я людини не публікую, самі розумієте чому.

1. Область було окуповано дуже швидко. І так само швидко зникла можливість виїзду. Спочатку відсікли дорогу на Миколаїв через Посад-Покровське, потім через Станіслав і Олександрівку. Потім відрубали шляхи в напрямку Кривого Рогу, останній з яких був через сумнозвісний Давидів Брід, де колону цивільних накрили Градами. В тій колоні була моя колега, їй та її маленькій доньці пощастило лишитись живою, але вона мовчить про те, що там коїлось. Виїхати зараз можна лише через Крим і територію РФ до країн Балтії. Це щонайменше 600$ і чотири доби в дорозі автобусом. Для пересічної родини це нереально.

В області дуже багато росіян, і вони почуваються господарями. В селах коїться страшне. В Осокорівку (вона наразі звільнена, якщо не помиляюсь) разом з військовими зайшли лікарі, які констатували масові згвалтування. Як сказала одна з постраждалих, вік і зовнішність для загарбників значення не мали, гвалтували навіть дуже літніх жінок.

Прекрасне село на березі лиману, Олександрівка, більше не існує, його зрівняли із землею. Голова Станіславського ОТГ та мешканці Станіслава досі займаються евакуацією та похованням тіл загиблих, все на свій страх і ризик, бо обстріли не вщухають.

Славнозвісна Чорнобаївка… «Серіал», про який з таким захватом і гумором жартували всілякі експерти. Нам не було з того ані смішно, ані радісно, бо там люди. Це велике село, яке кожну серію цього пекельного серіалу платить людськими життями. Є загиблі і поранені, діти і дорослі. Є вулиці, на яких не лишилось жодного цілого будинка.

Білозерка. Там танки стоять між хатами і від пострілів здригається земля. Таких сіл безліч по області, і в кожному своя історія жахів війни пишеться пакетами Градів.

Херсон. Моє чудове південне місто, мій дім. Трагедія окупації Херсона почалась одразу і криваво, битвою за Антонівський міст. Передмістя Херсона, Антонівка і Киндійка були під обстрілами кілька днів, а потім ще кілька не вдавалося домовитись про евакуацію мешканців, які вціліли під обстрілами. Люди тікали в чому були і як могли. Серед них мій знайомий, йому довелось разом з родиною рятуватись під обстрілами, бо від їх будинку лишилась одна стіна. З того часу він від голосних різких звуків просто втрачає свідомість.

А потім в місто заїхали танки. І сталась трагедія Бузкового парку: там містяни пішли на танки з коктейлями Молотова. Крупнокаліберним кулеметом їх розірвали за секунди. Росіяни довго не пускали нікого, щоб забрати тіла. Місцевий священик, панотець Сергій Чудинович, на свій страх і ризик разом з кількома чоловіками поховав героїв у братській могилі прямо там, у парку. В перші дні окупації Херсона з важкої зброї обстріляли будинки на вулицях Тарле і Перекопській. Сказали, це помста за опір в Бузковому парку.

Наприкінці квітня в області відрубали зв’язок. Липкий жах від неможливості подзвонити рідним і дізнатись, чи живі вони, я не забуду до скону. Ми їздили на околицю міста, бо туди «добивав» зв’язок з Миколаївщини. Потім зв’язок повернули, але лише для того, щоб за місяць вимкнути знову, і його нема вже третій тиждень. Взагалі ніякого і ніде, навіть міські телефони не працюють.

Інтернет є лише в тих, хто ще до війни підключив його від маленьких локальних провайдерів. Люди знімають паролі з домашнього вайфаю, щоб сусіди теж могли скористатися. Всі заклади і установи, які мають інтернет-звязок, познімали паролі і повідомили про це у соцмережах, щоб люди мали можливість зв’язатися з рідними.

На центральній вулиці Суворова в одній точці слабенько ловить зв’язок оператора лайфсел, там юрба людей, на лавках, на парапетах.

Банки і фінансові установи. «Аваль» пішов практично одразу, не надавши людям можливості ані перевести кошти, ані зняти. «Ощадбанк» тримався до останнього, аж поки туди не прийшли озброєні військові і не сказали «це тепер наше».

Ми будемо довіку вдячні «Привату», що він досі з шкіри пнеться, але не залишає своїх клієнтів напризволяще. Зняти готівку можна у відділеннях. Черги неймовірні, але ж можна. Коли в нас вкрали зв’язок, служба підтримки банку знайшла можливість проходити автентифікацію без смс.

Якщо не вдалося достоятись в черзі, то в Херсоні є тепер нова спеціальність — обнальщик. Людина, яка дасть вам готівкою суму, яку ви переведете їй на картку. Під відсоток, від 2 до 10% від суми.

«Руський мір» позбавив нас аптек і ліків. Ліки продаються на узбіччях доріг і на базарах з багажників машин під пекучим сонцем. Або через телеграм-групи з тих-таки машин. В телеграм-групах, щоб підкреслити, що ліки якісні, роблять приписку «українські» або «не Крим». Якщо, не доведи Боже, щось серйозне — ліки будуть шукати всі родичі і друзі хворого у всіх кінцях міста одночасно. І не факт, що знайдуть. Був момент, коли пляшечка перекису водню коштувала до ста гривень. Сьогодні за упаковку препарату Лінекс хотіли 850 грн.

В перших числах травня можна було йти повз парк тротуаром і раптом помітити, що в траві лежать снайпери. І одночасно по дорозі їде БТР з автоматниками. Звернути нікуди, пришвидшити крок не варто, може бути розцінено як завгодно і просто застрелять.

Десь під кінець квітня росіяни вгатили по центру міста ракетою, щоб звинуватити в цьому ЗСУ. Результат — ніхто не повірив в обстріл ЗСУ, в центрі годі було знайти цілої шибки. Прилетіла ця залізяка метрів за 600 від мого дому, на щастя я там не ночувала, але ранком бігла так, що думала серце вилетить. Того разу пощастило, вибухова хвиля пішла в іншому напрямку, навіть вікна цілі.

Сьогодні вже 105-та доба, як я не вмикаю світло. Росіяни в темний час доби їздять містом на важкій техніці і світять у вікна потужним прожектором, якщо вікна світяться.

Вихід з дому прирівнюється до виходу у відкритий космос: видалити з телефона взагалі ВСЕ, бо телефон можуть перевірити в будь-який час і за результатами перевірки можна не повернутись додому. Люди зникають. Деяких потім повертають, а хтось в полоні вже більше місяця і доля їх невідома. Причому в полон втрапляють навіть зовсім юні, після одного з мітингів схопили 18-річного хлопця. Відпустили рівно через місяць, день в день.

2. Попри весь цей жах, опір є! Ми не коримось мовчки. Попервах були велелюдні мітинги, і то дуже часто. Люди з прапорами йшли на БТРи і озброєних окупантів.

Потім мітинг розстріляли, кілька людей з тяжкими пораненнями втрапили до лікарні (розрив легені в жінки, відкритий перелом стегна в літнього чоловіка і т.д.). Опір став прихованим, але він є! Від розклеювання листівок до мазків фарби в кольорах нашого прапора, стрічки наших кольорів на деревах. А днями відомий херсонський волонтер дядя Гриша (Григорій Янченко) їздив дніпровським ринком із увімкненим на всю гучність треком «Вова, їбаш їх». Вуличні співаки співають українських пісень, українська музика лунає з магазинів. «Ой у лузі червона калина» співають літніми вечорами у дворах багатоповерхівок, щоб незрозуміло було, звідки саме звук.

Херсон щодня доводить, що ми — Україна! Робить як може в умовах тотального терору.

3. Наша єдина, одна на всіх притомних херсонців, мрія — звільнення Херсона і перемога. Ми віримо в ЗСУ як в Бога! Так, ми боїмося. Так, плекати надію щодень важче. Так, росіян тут як сарани, у нас прямий портал з пекла через Крим. Але ми чекаємо і сподіваємось на звільнення!

Пограбована, обікрадена, понищена і сплюндрована Херсонщина чекає і сподівається! Ми стали боятися тиші. Бо коли ми чуємо гуркіт канонади, ми думаємо, що це наші до нас ідуть.

Щодня крається серце, бо від нас обстрілюють тоннами смертоносного залізяччя Миколаїв. Листування в месенджерах «від нас полетіло, тікайте в укриття бігом». Після артобстрілу перекличка з миколаївцями «ви цілі?».

4. Найстрашніше — що забудуть. Коли не гуркотить над головою і повз вікно не проїздять Z-ки, дуже легко забути. Ще страшніше — що не стане сили нас відвоювати. Найболючіше — коли кажуть «ви самі винні», «давайте віддамо росіянам Херсонщину, тоді вони не підуть далі». Дико боляче, коли профільний міністр транслює меседж «ви маєте зробити вибір на користь України і виїхати». Нам три місяці казали «покажіть, доведіть, що Херсон — це Україна» — і ми показували і доводили. Нам казали «зелених коридорів нема, не виїздіть, небезпечно».

А тепер міністр у справах окупованих територій закидає нам ледь не співпрацю з ворогом. Про те, як виїздити з області, розкажуть сотні розстріляних автівок цивільних громадян і волонтерів, яких просто розстріляли як в тирі.

Коли таке каже міністр, то складається враження, що нас вже просто списали у незворотні втрати. А світ має почути і зрозуміти: Україна щодня платить криваву дань молоху війни, і якщо не підтримати нас в цій боротьбі, то НАША окупована реальність стане і ЇХНЬОЮ також.

PostSkriptum

І вже від себе додам. Знаєте, що сказала мені ця людина після розмови? Я просто процитую. «Нат, страшно. Не вмерти страшно. Страшно вмерти не моментально. Вже думаю собі купити пачку каптопрезу, і якщо раптом що  випити її всю, просто обвалить в ноль тиск і всьо. Якщо, наприклад, привалить стінами при артобстрілі. Або якщо по мене прийдуть, мало лі… вже три дні думаю. Просто не розумію як дозу розрахувать».

Наталя Ведмедик