Сім років після Томосу: чому Православна церква України не готова до лідерства, якого від неї очікують. Молода церква не справляється з кадровими, фінансовими та моральними викликами воєнного часу, а її очільник дедалі більше критикується за бездіяльність і замкненість.
ПЦУ на роздоріжжі: виклики, криза довіри та мовчання зверху
Молода автокефальна церква у війні та трансформації: успіхи, помилки, виклики
Сім років тому, в січні 2019-го, Православна Церква України отримала Томос від Константинополя та новий формат буття. Її утворення мало і релігійне, і політичне забарвлення — це був крок у напрямку деколонізації української духовності. Очолив ПЦУ митрополит Епіфаній, але за тим обранням стояла складна історія: злиття УПЦ КП, УАПЦ та частини УПЦ МП було викликане протистояннями між Філаретом і новим керівником, що відлунювало навіть на Вселенському рівні — не без сторичної оцінки.
Тому одним із перших викликів став внутрішній консенсус: кому бути справжнім лідером? У питаннях влади й ідеології побіг між «родоначальниками» і молодим предстоятелем досі лишається болючим рефлексом на публічні згадки про порожні храми, нестачу кадрового потенціалу і слабку державну підтримку.
У 2022 році предстоятелі УПЦ МП Онуфрій (ліворуч) та ПЦУ Епіфаній (праворуч) молилися разом з Володимиром Зеленським за Україну. Днями президент підписав указ про припинення українського громадянства Онуфрія
1. Кадрова проблема та порожні храми
ПЦУ має безпрецедентний приріст громад — від УПЦ МП перейшли до 1 900 громад (менше 25 % від тих, що мають юридичний статус). Але більше 8 300 парафій не мають постійного свника, а деякі стоять безпосередньо із зростанням вакантних ділянок служіння.
Капелани заповнюють «військову нішу», але недостатньо для того, щоб обслуговувати мирні громади.
Відсутність належної соціальної підтримки для священства — соціальні гарантії, пенсії, належне гідне утримання — спричинюють хронічний кадровий дефіцит: священики працюють на цивільних професіях.
2. Фінансовий голод і слабка державна взаємодія
Доходів у ПЦУ значно менше, ніж у колишній УПЦ МП — жодної лаври, кейтерингових доходів чи потужних меценатів. Хоча держава підтримала прийняття Томоса, надалі дотувати Церкву відмовилась:
— Священство не забезпечено соціально;
— Державна політика посередня: заходи без механізмів — передача храмів блокується юристами, виконавчими проволочками, побоюваннями силових зіштовхнень;
— Церкві не дали можливості перейняти іноземний досвід (податкові пільги, церковний податок, соціальне партнерство).
3. Імідж і бойовий дух — відставання в модернізації
Митрополиту ПЦУ Епіфанію дорікають тим, що він надто захопився колекціонуванням «непрофільних» титулів
ПЦУ хоч і позиціює себе як «нова», однак не позбулася традиційних церковних практик:
— символіка, нагороди, церемонії — історія тає старий стиль;
— молодь сприймає священника як людину XVII століття, а не актуального пастиря;
— ставлення до титулів може дати «ефект МП» і водночас — негативний імпульс в інфопросторі.
4. Києво-Печерська лавра — символ розділення чи об’єднання?
Контроль над Успенським собором і Трапезною — це практика, скандал і політичний кейс.
Ексдиректор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максим Остапенко застерігає, аби ПЦУ не перетворилася в другу УПЦ МП
По суті: ПЦУ здійснила вхід, але не має повного контролю над територією; УПЦ МП чинить юридичний спротив і фізичні конфлікти, що демонструє слабкість церкви в справі своєї стратегії захисту святині.
Проте держава теж не в змозі застосувати санкції або механізми доступу, побоюючись конфліктів на місцях.
5. Стратегічна пауза чи застій
Наступний Архієрейський Собор (14 липня) відбувся майже без драм: немає нових організаційних концепцій, змін у календарі або нових проривних рішень.
Це може означати, що ПЦУ перебуває в зоні «стратегічної паузи» — рух не завмер, але необхідних реформ поки немає.
Виклик до дії. Отже до роботи…
Православна Церква України має поглибити свою роль як державно-церковного інститута за три напрямами:
— Кадри: збільшити випускників семінарій, програми капеланської підготовки, соціальні пільги для священства.
— Ресурси: залучити приватних меценатів, механізми фіскальної підтримки, міжнародні грантові програми.
— Комунікація: модернізувати образ духовності, увійти у вимоги медіа й молоді, перейти від офіціозу до служіння через платформу діалогу.
Якщо ці виклики не будуть вирішені, ПЦУ і далі ризикує залишитися організацією з титулом і гаслами, ефективною формально — але слабкою по суті.
Ця аналітика дає змогу почути критичний голос всередині ПЦУ і звернути увагу громадськості на нагальні питання, які потребують від митрополита Епіфанія та церковних структур не просто відповідей — а реальних змін.