Але відсутність відповіді, власне, і стає відповіддю…
Журналістське розслідування логіки мовчання: чому архієпископ Тихон не спростовує публічні звинувачення і чому церковне керівництво вважає це прийнятним. Матеріал ставить прямі запитання до керівництва ПЦУ щодо відсутності внутрішнього розслідування і публічної позиції у справі архієпископа Тернопільського і Бучацького.
«16 грудня 2025 року, архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон завітав до Тернопільської обласної клінічної лікарні. Архіпастир поспілкувався з лікарями, поцікавився умовами лікування та станом поранених воїнів, висловив слова щирої вдячності медичному персоналу за їхню самовіддану працю, професіоналізм і жертовність у справі збереження життя та здоров’я захисників України. Відтак з благословіння Предстоятеля автокефальної Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, владика Тихон нагородив орденом великомученика і цілителя Пантелеймона…»
Цю незавершену цитату наведено з публікації єпархії, якою керує фігурант кількох кримінальних справ Тихон-Петранюк. І саме цього фігуранта Предстоятель ПЦУ Епіфаній благословляє на святу для України і всіх українців справу – нагородитити лікарів за їхню самовіддану працю, професіоналізм і жертовність. А фігурант сповна користується цим благословінням з боку владики Епіфанія, а головне – його мовчанням щодо кримінальних справ і зрадницької діяльності архіпастира Тихона.
А тепер поговоримо про ціну цього мовчання. А точніше: скільки коштує недоторканність архієрея під час війни?
Є зло, яке кричить. Є зло, яке ховається. А є зло, яке роками прикривається мовчанням церковного керівництва. Сьогодні ми говоримо саме про третє.
Під час повномасштабної війни архієрей Православної Церкви України — єпископ Кирило Михайлюк (Закарпатський) — став фігурантом кримінальних проваджень щодо системного виготовлення та видачі фальшивих церковних документів, які використовувалися військовозобов’язаними для ухилення від мобілізації.
Це не «незначне порушення». Це — удар по армії під час війни. Це — торгівля безпекою держави. Це — моральний злочин, навіть без вироку суду.
Реакція ПЦУ була швидкою: відсторонення, заборона хіротоній, публічне рішення.
Церква сказала: «Навіть архієрей не має імунітету, коли йдеться про національну безпеку». Це був правильний крок.
І тепер — головне питання? Чому та сама Церква, той самий Священний Синод, той самий Предстоятель — роками не бачить проблеми в архієпископі Тихоні (Петранюку), який:
є фігурантом кримінальних проваджень, внесених до ЄРДР СБУ та Національною поліцією;
має документально зафіксовані матеріали, що перебувають у кримінальних справах (копії, розписки, постанови);
фігурує у справах щодо великих боргових зобов’язань (десятки тисяч доларів);
пов’язаний із документами окупаційних адміністрацій (що саме по собі є загрозою в умовах війни);
продовжує керувати єпархією, розпоряджатися майном, землею, монастирями, фінансами теж, як і єпископ Кирил видає довідки для священнослужителів тощо;
публічно представляє Церкву від імені Предстоятеля???
Це не «чутки». Це матеріали, які роками перебувають у кримінальних провадженнях. Тут більше не працює аргумент «немає вироку».
Бо тоді виникає питання: для чого існує внутрішня церковна дисципліна, якщо вона не діє саме тоді, коли небезпека очевидна?
Церква — не суд. Але Церква — не має права чекати вироку, коли:
мова про безпеку держави;
мова про довіру вірян;
мова про моральний авторитет під час війни.
Ми ставимо публічно запитання, від яких більше не сховатись, бо інакше не працює:
1. Чим керується Предстоятель ПЦУ, коли один архієрей відсторонюється негайно, а інший — роками залишається недоторканним?
2. Хто ухвалив рішення, що кримінальний шлейф у воєнний час — не проблема для Церкви?
3. Чи проводив Священний Синод хоч одне внутрішнє розслідування щодо діяльності архієпископа Тихона?
4. Якщо так — чому віряни не знають його результатів?
5. Якщо ні — чому?
6. Скільки коштує мовчання? Не грошима — втраченими громадами, зневіреними людьми, зруйнованою довірою.
7. Чи розуміє керівництво ПЦУ, що така практика — пряма дорога до сценаріїв типу Деркача, якого роками «не чіпали» — а потім стало пізно?
Ми вже звернулися до Вселенського Патріарха Варфоломія – і це принципово. Не як до арбітра. Як до Пастиря, який дарував Томос як довіру, а не індульгенцію.
Ми донесли просту річ: в Україні проблема не автокефалії, а безкарності в управлінні автокефалією.
Це вже не внутрішня справа, коли мовчання Церкви:
підриває довіру вірян;
зупиняє переходи громад з УПЦ МП;
нормалізує кримінальну зухвалість;
і робить архієрея недоторканним — це більше вже не «внутрішня справа».
Це загроза Церкві як інституції. Ми не питаємо «чи винен?».
Ми питаємо:
ЧОМУ РОКАМИ НІЧОГО НЕ ЗРОБЛЕНО?
І СКІЛЬКИ ЩЕ ЦЕ БУДЕ ТРИВАТИ?
Бо кожен день мовчання — це відповідь. І ця відповідь читається дуже просто: «Можна все. Якщо ти…»
У цій історії є обставина, яку неможливо обійти жодною риторикою — і саме вона є ключовою.
Архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон (Петрунюк) за всі ці роки не зробив жодного публічного кроку, який би спростував масив інформації, що перебуває у відкритому просторі та фігурує в матеріалах кримінальних проваджень і судових ухвалах.
У правовій державі, а тим більше — у Церкві, яка претендує на моральний авторитет, таке мовчання не є нейтральним.
Коли людина, щодо якої роками озвучуються тяжкі звинувачення, має всі можливості їх спростувати — звернутись до суду наприклад відстояти свою честь, гідність і ділову репутацію, довести непричетність до майнових оборудок з церковним майном, опублікувати документи, що скасовують боргові зобов’язання на десятки тисяч доларів і т.д., але владика цього не робить!
Суспільство має право поставити просте й жорстке запитання: чому?
І друге, не менш важливе: чому церковне керівництво вважає це мовчання достатнім?
Бо якщо архієрей невинний — Церква зобов’язана захистити його правду. А якщо архієрей не здатен або не хоче цю правду довести — Церква зобов’язана захистити вірян. Третього варіанту не існує.
І саме тому ця історія — вже не про одну людину. Вона — про відповідальність Священного Синоду, про позицію Предстоятеля, і про те, чи готова Православна Церква України жити за правилами, які вона проголошує.
Бо мовчання, що триває роками, — це не пауза. Це вибір.
І кожен день цього мовчання стає відповіддю — не для журналістів, а для вірян.