Москва вимагала не пастирів — вона вимагала своїх
Україна міняла колаборантів у рясах на своїх людей — і це була війна за життя. Священики, засуджені за співпрацю з Росією, стали інструментом порятунку тисяч полонених. СБУ розкрила, як священнослужителів УПЦ МП обмінювали на українських полонених — і чому це не має нічого спільного з «гоніннями за віру».
Публічна відповідь Служби безпеки України щодо механізму обмінів полоненими з Росією відкрила завісу над темою, яку довгий час обговорювали пошепки — участю представників УПЦ Московського патріархату в обмінному процесі. Йдеться не про релігійні переслідування, а про холодну реальність війни: Україна використовує всі законні інструменти, аби повернути своїх громадян з катівень і таборів РФ.
За даними СБУ, з 2022 по 2025 рік з російського полону було звільнено 6266 українців. Частину з них вдалося врятувати завдяки обміну на священнослужителів УПЦ МП, які перебували під слідством або були засуджені за статтями, пов’язаними з державною зрадою, колабораціонізмом, пропагандою агресії РФ та посяганнями на територіальну цілісність України.
Цей факт руйнує головний міф російської пропаганди — що в Україні нібито «переслідують православних». Насправді йдеться про конкретних осіб, які, користуючись церковним статусом, діяли як елементи ворожої інформаційної та політичної мережі. Їхній сан не був причиною переслідування — він лише був ширмою, за якою ховалася співпраця з державою-агресором.
Важливою є й юридична сторона процесу. СБУ наголошує: всі обміни здійснювалися за добровільною згодою самих фігурантів і в рамках кримінального процесуального та кримінального законодавства України. Тобто мова не йде про «таємні депортації» чи «викрадення», як це намагається подати РПЦ, а про чітку правову процедуру.
Показовою є і позиція Москви. Російська православна церква поспішила подати звільнення своїх кліриків як «перемогу» та «подвиг» патріарха Кирила. Проте факти говорять самі за себе: Росія вимагала саме цих людей — не як духовних пастирів, а як своїх агентів впливу. Саме тому вони мали для Кремля цінність як предмет торгу.
Для України ж ці обміни мали єдиний сенс — врятувати своїх. Коли на одній стороні — зламані, закатовані українці в російських тюрмах, а на іншій — люди, які публічно виправдовували агресію і закликали до руйнування української держави, моральний вибір стає очевидним.
Ця ситуація також оголила глибоку кризу в середовищі УПЦ МП. Бо якщо священнослужителів можна обмінювати як актив Кремля, це означає, що вони перестали бути лише пастирями. Вони стали частиною політичної війни — і заплатили за це юридичною відповідальністю.
Церква не може служити імперії. Християнство не є прикриттям для державної зради. І якщо людина, одягнена в рясу, обирає не Хрест, а прапор агресора — вона неминуче стає фігурантом не Євангелія, а кримінальної справи.