Коли держава мислить погодженнями, Церква має мислити совістю
Поки ПЦУ публічно отримує храми, держава погоджує відчуження її ж святинь. Історія Червоногорода як симптом глибшої кризи церковної відповідальності. Війна, довіра суспільства і юридично погоджене відчуження церковних пам’яток. Чому ПЦУ мовчить, коли святині переходять третім особам? Історія Ниркова — це не про один монастир. Це тест на здатність Церкви захищати довірене їй у час війни.
З цього приводу голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук наполягає на публічних відповідях від посадовців і очільників ПЦУ
Погоджено відчуження у власність благодійній організації «Благодійний фонд родини Джуринських»
пам’яток архітектури місцевого значення «Руїни палацу, XVII-ХІХ ст.» (охоронний номер 467 М) та
«Костелу, 1716 р.» (охоронний номер 503 М) на території Товстенської селищної ради Чортківського району.
Поки Православна Церква України публічно приймає у своє користування собори й монастирі, що раніше належали Українській Православній Церкві у канонічному єднанні з Московським патріархатом, паралельно відбувається процес, про який воліють не говорити вголос.
ПЦУ втрачає власні святині. І це відбувається не стихійно, а через цілком оформлені юридичні процедури, погоджені державою.
Святиня, передана Церкві — і знову виведена з-під неї
Петропавлівський чоловічий монастир і комплекс пам’яток у селі Нирків (урочище Червоногород) – руїни палацу XVII–XIX століть, костел (перебудова 1716 року), замкові споруди – були безоплатно передані державою Українській Автокефальній Православній Церкві з чіткою метою:
– для богослужінь;
– для розвитку чернечого життя;
– для збереження історичної та духовної спадщини.
Однак за роки після передачі Церква так і не оформила цей комплекс як власність релігійної організації ПЦУ, не закріпила його за монастирем, не унеможливила жодні маніпуляції з правом власності.
Держава погодила відчуження
Ключовий і принциповий момент, який сьогодні вже неможливо заперечувати: органи державної влади надали погодження на відчуження цих пам’яток у власність сторонньої юридичної особи – Благодійної організації «Благодійний фонд родини Джуринських».
У документах ідеться саме про відчуження, а не про співпрацю, не про благодійну допомогу і не про реставраційні роботи за договором.
Це означає одне: держава більше не вважає Церкву кінцевим власником цієї святині.
Меморандум «про збереження», який відкрив двері
14 травня 2024 року, як повідомляли регіональні медіа, відбулася зустріч Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Епіфанія з представниками Благодійного фонду родини Джуринських. У зустрічі брали участь архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон та представник юридичного відділу ПЦУ.
Публічно було заявлено, що з благословіння Предстоятеля сторони підписали Меморандум щодо збереження та реставрації руїн у Ниркові.
Однак сьогодні стає очевидно: цей меморандум не зупинив процес втрати власності – він його легітимізував.
Повторення старих схем
Для Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія ця історія не є новою. Раніше навколо Червоногорода вже фігурували: ТОВ «Джурин-фортеця» та ТОВ «Джурин-енерго».
У судових рішеннях зафіксовано спроби передачі майна релігійної організації у власність комерційних структур, включно з внесенням у статутні капітали. Ці факти мають документальне підтвердження в матеріалах господарських судів.
Сьогодні ми бачимо ту саму логіку, але в більш витонченій формі – через благодійний фонд.
Благодійний фонд без активів — власник святині XVII століття?
За даними відкритих реєстрів, Благодійна організація «Фонд родини Джуринських»:
– є приватною юридичною особою;
– має нульовий статутний капітал;
– при цьому стає потенційним власником пам’ятки культурної спадщини загальнонаціонального значення, вартість якої обчислюється десятками мільйонів євро.
Формально це не є порушенням закону. Фактично – це повна відсутність гарантій для Церкви і суспільства.
Головний парадокс ПЦУ
Сьогодні Православна Церква України:
– отримує храми і монастирі УПЦ (МП);
– декларує захист української духовної спадщини;
– користується довірою суспільства в умовах війни.
І водночас – втрачає власні святині через юридично погоджене відчуження. Цей парадокс неможливо пояснити ані «економічною доцільністю», ані «нестачею ресурсів».
Що могла і мала зробити Церква
Церква мала всі законні інструменти:
– зберегти право власності за ПЦУ;
– укласти охоронні договори;
– залучити меценатів без передачі титулу власності;
– забезпечити публічний контроль і звітність.
На превеликий жаль, цього свідомо не було зроблено.
Відповідальність і наслідки
У час війни відчуження церковних святинь – це не технічне рішення і не локальна помилка.
Це удар по довірі до Церкви як інституції.
Після «інвесторів» і «благодійників» Церква ризикує залишитися без власності, а українське суспільство – без захищеної духовної спадщини.
Фонд вимагає офіційного роз’яснення від ПЦУ:
– чи передбачає меморандум будь-які форми відчуження/передачі права власності;
– якщо ні, то які механізми гарантують, що жодне «погодження» чи «інвестиційний план» не стане прикриттям продажу/дарування.
Рішення Синоду: встановити загальноцерковну заборону/мораторій на відчуження пам’яток культурної спадщини, що перебувають у церковній власності, без прозорої синодальної процедури та публічного звіту.
Публічного аудиту всіх правовстановлюючих документів по Ниркову/Червоногороду: хто власник і чому досі юридично УАПЦ, на яких підставах, які обтяження, які договори діють.
Юридичної моделі: якщо меценати хочуть допомогти — Церква може зберігати власність, а роботи виконуються через охоронні договори, підряд, благодійну допомогу, нагляд і звітування — без передачі титулу власності третім особам.
Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія:
– публічно фіксує факт державного погодження відчуження;
– інформує Священний Синод ПЦУ;
– готує матеріали для Вселенського Патріархату;
– наполягає на негайному перегляді рішень, що ведуть до втрати церковного майна.
Церква може бути сильною лише тоді, коли вона не продає власні святині
Ця історія – не лише про окремий монастир у Ниркові й не про юридичну помилку. Це симптом глибшої хвороби. Коли Церква, що народилася з ідеї свободи й відповідальності, мовчки погоджується на втрату власних святинь, вона ризикує втратити значно більше, ніж каміння XVII століття. Вона ризикує втратити моральне право говорити від імені суспільства, яке їй повірило.
У час війни святині – це не «актив» і не «інвестиційний проєкт». Це опори пам’яті, віри й безперервності та послідовності. Їх не можна «тимчасово передати», «оптимізувати» чи «відчужити без порушень». Бо кожне таке рішення – це тріщина у довірі. А тріщини у фундаменті рано чи пізно руйнують весь дім.
Якщо держава звикла мислити категоріями реєстрів і погоджень, то Церква зобов’язана мислити категоріями відповідальності перед Богом, історією і народом. Святині не мають ставати розмінною монетою між благими намірами та юридичними схемами. Бо Церква, яка не захищає власні святині, неминуче опиняється перед запитанням: чи зможе вона завтра захистити свою місію?
Церква може бути сильною лише тоді, коли вона не мовчить, не відступає і не віддає те, що їй довірене – ні під тиском обставин, ні під прикриттям «благодійності». Інакше втрати стануть системними, а каяття – запізнілим.
Наталія Шевчук,
голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія
Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія
Читайте на цю тему:
ПЦУ НЕ ПОТРІБНА СВЯТИНЯ, ДЕ НЕМАЄ УПЦ МП?
Мефодій – надбав, Макарій – продав
«Я не знаю…» — владика Тихон (Тарас Петранюк) співучасник злочину розводить руками
З таким предстоятелем і ворогів не треба
Офіс Президента України відреагував щодо Червоногородського замку