Його територія простягалась на 2,5 кілометра, а глибина досягала 50 метрів. Тому не дивно, що 29 вересня 1941 року, після тижня як було взято Київ німецько-фашистськими загарбниками, на цьому місці почались масові страти людей.
І продовжувались вони без малого, майже до самого звільнення столиці України, яке відбулось 6 листопада 1943. Тоді, щоб приурочити взяття Києва до дня жовтневої революції (7 листопада), радянська влада бездарно поклала декілька сотень тисяч людських життів. Вважається, що приблизно стільки ж було розстріляно у Бабиному Ярі. Тільки у перший день, було страчено близько 22 000 євреїв! А протягом останніх двох років – то був ще той «інтернаціонал». Українці, поляки, білоруси, татари, цигани, росіяни тощо. Це були військово-полонені, партизани, люди, які приховували євреїв і, звичайно ж, наші українські націоналісти. Як-то видатна поетеса Олена Теліга, на честь якої була названа вулиця упродовж урочища Бабиного Яру.
Після війни радянській владі ця трагедія була не зручна. (Про неї ледве почали згадувати тільки у 60-х, і тільки у 1976(!) році було зведено всім відомий пам’ятник присвячений її жертвам). Тому, поруч із яром побудували цегляний завод, а вглибину із багатотисячними залишками прикинутих землею мерців (яких не встигли спалити німці, щоб приховати злочин), залили пульпою. Яка, власне, одного разу і прорвала дамбу створивши, скорботно відому Куренівську трагедію. Але це вже дещо інша історія…
Так чи інакше, трагедія Бабиного яру – одна із наймасштабніших на теренах України. Зараз, до нас прийшов інший ворог – рашист. Ми пам’ятаємо трагедію Бабиного яру, і ніколи не забудемо того, що трапились у Бучі, Маріуполі, Бородянці й інших українських містах та селищах! Наше ЗСУ і народ не дозволять, щоб це повторилось знову!
Олексій ГЛУХОВСЬКИЙ, військовослужбовець