Ми не здамося і не програємо! Ми підемо до кінця
Пане Спікер! Пане Прем’єр-міністре! Члени уряду, парламенту, лордів. Леді та джентельмени! Я звертаюся до всіх людей Сполученого Королівства. До всіх людей Великої Британії. Великого народу. З великою історією. Я звертаюся до вас як громадянин, як Президент, але також великої країни. З великою мрією. І великою боротьбою.
Я хочу розповісти вам про наші 13 днів. 13 днів міцної війни, якої ми не починали і не хотіли. Але ведемо. Тому що не хочемо втратити те, що маємо, те, що наше, – Україну. Так само, як ви не хотіли втратити свій острів, коли нацисти готувалися розпочати битву за вашу велику державу, битву за Британію.
13 днів нашого захисту. Першого дня о 4-й ранку на нас полетіли крилаті ракети. Так що всі прокинулися – ми, діти, всі ми, живі люди, вся Україна. І з того часу не спить. Ми всі стали під рушницю. Ставши великою армією.
На другий день відбивалися від атак у повітрі, на суші та на морі. І наші героїчні прикордонники на острові Зміїний у Чорному морі розповіли всім про фінал війни. А саме: куди зрештою вирушить ворог. Коли російський корабель зажадав від наших хлопців скласти зброю, вони відповіли йому… Так міцно, як не можна сказати у парламенті. І ми відчули силу. Велику силу нашого народу, який до кінця гнатиме окупанта.
Третього дня російські війська не ховаючись били просто по людях, по житлових будинках. Артилерія. Авіабомб. І це остаточно показало нам, показало світові, хто є хто. Хто великі люди, а хто просто звірі.
На четвертий день, коли полонених ми вже почали брати десятками, ми не втратили гідності. І не знущалися з них. Ми ставимося до них як до людей. Ми залишилися людьми на четвертий день цієї ганебної війни.
На п’ятий день терор проти нас був відвертим. Проти міст проти маленьких містечок. Зруйновані райони. Бомби, бомби, бомби, знову бомби на будинки, на школи, на лікарні. І це геноцид. Котрий не зламав нас. Мобілізував кожного та кожну з нас. І дав нам почуття великої правди.
На шостий день російські ракети впали на Бабин Яр. Це місце, де нацисти стратили 100 тисяч людей у роки Другої світової війни. Через 80 років Росія вбила їх вдруге.
На сьомий день ми зрозуміли, що вони навіть руйнують церкви. Бомбами! Знову ракетами. Вони не знають святого та великого, як ми знаємо.
На восьмий день світ побачив, що з російських танків стріляють по атомній електростанції. Найбільший у Європі. І світ став розуміти, що це проти всіх терор. Це великий терор.
На дев’ятий день ми слухали зустрічі НАТО. І без бажаного результату. Без мужності. Тож ми відчули це – я не хочу нікого образити – ми відчули, що альянси не працюють. Навіть небо не можуть закрити. Для цього гарантії безпеки в Європі слід будувати з нуля.
На десятий день беззбройні українці в окупованих містах протестували повсюдно, масово. Зупиняючи бронетехніку голими руками. Ми стали незламними.
На 11-й день, коли вже бомбардували житлові райони, коли від вибухів все руйнувалося, коли евакуювали дітей із пошкодженої дитячої онколікарні… Ми усвідомили: українці стали героями. Сотні тисяч людей. Цілі міста. Діти, дорослі – усі.
На 12-й, коли втрати російської армії вже перевищили 10 тисяч убитих, з цього приводу з’явився і генерал. І це дало нам впевненість: за всі злочини, за всі ганебні накази все ж таки буде відповідальність. Міжнародного суду чи української зброї.
На 13-й день у блокованому російськими військами Маріуполі померла дитина. Від зневоднення. Вони не пропускають ні харчових продуктів, воду не дають людям. Просто заблокували – і вони у підвалах. Я думаю, всі чують: там люди не мають води!
За 13 днів російського вторгнення було вбито 50 дітей. 50 великомучеників. Це жахливо! Це пустка. Замість 50 всесвітів, які б могли жити, але вони їх забрали. Просто забрали.
Великобританія! Україна не прагнула цього. Не шукала величі. Але стала великою за ці дні цієї війни. Україна, яка рятує людей попри терор окупантів. Яка захищає свободу, незважаючи на удари однієї із найбільших армій світу. Яка обороняється, незважаючи на відкрите небо. Досі відкрите для російських ракет, літаків, гелікоптерів.
«Бути чи не бути?» – Ви добре знаєте це шекспірівське питання. 13 днів тому це питання могло ще прозвучати про Україну. Але зараз – вже ні. Очевидно, що бути. Очевидно, що бути вільними. І де, хоч як тут, нагадати вам слова, які Великобританія вже чула. І які знову є актуальними. Ми не здамося і не програємо! Ми підемо до кінця. Ми боротимемося на морях, битимемося в повітрі, ми захищатимемо нашу землю, якою б не була ціна.
Ми битимемося в лісах, на полях, на узбережжях, у містах та селах, на вулицях, ми битимемося на пагорбах… І я хочу від себе додати: ми битимемося на териконах, на березі Кальміуса та Дніпра! І ми не здамося!
Звісно, з вашою допомогою, допомогою цивілізації великих країн. З вашою підтримкою, за яку ми вдячні та на яку ми дуже розраховуємо. І я окремо вдячний тобі, Борисе, мій друже!
Зміцнюйте санкції проти держави-терориста. Визнайте його нарешті державою-терористом. Знайдіть спосіб зробити безпечним наше українське небо. Зробити те, що ви можете. Те, що вам потрібно. До чого зобов’язує велич вашої держави та вашого народу.
Слава великій Україні! Слава Великій Британії!