Суспільно важливі питання можуть губитися у десятках сторінок формальних відповідей та процедур
Історія журналістського розслідування на Київщині показала, як формальні механізми іноді починають працювати не на вирішення проблеми, а на її відкладання. Журналісти зібрали факти, підготували матеріали та звернення, але зіткнулися з формалізмом системи. Чи не перетворюються інструкції на спосіб уникнути відповідальності?
Коли бюрократія сильніша за здоровий глузд: як відписки стають системою державного захисту бездіяльності. У кожної держави є момент істини. Момент, коли красиві слова про верховенство права, прозорість та служіння суспільству стикаються з реальністю. І саме в такі моменти стає зрозуміло: чи працюють інституції для людей, чи люди змушені працювати замість інституцій.
Історія навколо журналістського розслідування діяльності ритуальних структур на Київщині несподівано перестала бути лише історією про можливі порушення у сфері похоронних послуг. Вона стала значно ширшою. Це вже історія про українську бюрократію. Про систему, яка іноді виглядає так, ніби її головне завдання — не знайти відповідь, а зробити так, щоб її не шукати.
Журналісти зробили те, що традиційно має робити держава. Провели розслідування. Зібрали свідчення. Вказали конкретні факти, дати, адреси, обставини. Поставили конкретні запитання. Надіслали офіційні звернення. Здавалося б, далі мав спрацювати державний механізм. Але механізм раптом почав працювати у протилежний бік.
Київська обласна прокуратура продемонструвала конструктивний підхід. У відповіді за підписом начальника профільного відділу Тетяни Хальзєвої було чітко зазначено: провести перевірку, забезпечити розгляд відповідно до законодавства, повідомити заявника про результати. Це нормальна логіка роботи державного органу. Однак далі починається майже окремий жанр українського державного управління — бюрократичний сюрреалізм.
Бучанська окружна прокуратура спочатку також продемонструвала ознаки адекватного реагування. Заступниця керівника Дарина Добровольська направила звернення до поліції з вимогою перевірити викладені факти та вжити заходів у разі виявлення порушень. І вже за кілька годин система ніби змінила власне рішення.
У відповіді керівника окружної прокуратури Костянтина Шведчикова читач раптом потрапляє у світ, де зникають журналістські розслідування, розчиняються суспільно важливі питання, а на їхньому місці виникає суцільний ліс статей законів, посилань, процедур і формулювань.
І справа навіть не в законодавстві. Закони потрібні. Захист персональних даних потрібен. Право на нерозголошення інформації потрібне. Але виникає просте питання: для чого існують ці норми? Щоб приховувати інформацію від суспільства? Чи щоб захищати права громадян?
Бо коли десятки абзаців юридичних формулювань фактично зводяться до одного змісту — «ми нічого вам не скажемо» — починає здаватися, що форма остаточно поглинула зміст. І тут виникає головний парадокс. Редакція не вимагала оголосити когось винним. Редакція не просила вироку суду. Редакція не просила оприлюднювати матеріали слідства.
Було поставлене значно простіше запитання: чи перевірялися наведені факти? І саме на це питання суспільство так і не отримало чіткої відповіді. У підсумку ми спостерігаємо дивну трансформацію державної логіки: журналісти проводять розслідування, збирають факти, звертаються до правоохоронних органів, а натомість отримують юридичну лекцію про те, чому відповідати на їхні запитання незручно.
Це і є той момент, коли формалізм починає заперечувати сенс власного існування. Бюрократія створювалася для того, щоб забезпечувати порядок. Але коли порядок перетворюється на самоціль — він починає заважати справедливості. Коли інструкція стає важливішою за результат — виникає те, що можна назвати бюрократичним нігілізмом. Не тому, що чиновники порушують правила. А тому, що правила починають використовуватися як спосіб не бачити проблему.
Найнебезпечніше у цій історії навіть не самі відповіді. Найнебезпечніше — сигнал, який вони надсилають.
Якщо журналістське розслідування, документи, свідчення і суспільний резонанс не стають підставою для активних дій, то у громадянина виникає природне питання: що тоді взагалі може змусити систему рухатися? І якщо єдина мова, яку розуміє державна машина, — це політичний резонанс, депутатські звернення або публічний тиск, то проблема вже давно не у конкретній відповіді конкретного чиновника.
Проблема значно більша. Бо тоді виходить, що бюрократія перестає бути інструментом держави. Вона починає існувати сама для себе. А це — вже питання не про документи. Це питання про довіру. Історія будь-якої держави починається не з гербів і прапорів. Вона починається з відповіді на просте запитання: чи здатна система почути людину? Бо іноді одна відписка говорить про стан держави більше, ніж сотні офіційних звітів.