У приватному секторі Бортничів, що входять до Дарницького району Києва, вже понад десять років триває конфлікт, який демонструє слабкість державних механізмів захисту права власності. Попри наявність документів, судових рішень та численні звернення до правоохоронних органів, фактичне користування землею залишається за особами, які, за висновками суду, не мають на неї законних прав.
Це розслідування відтворює події крок за кроком. Початок історії сягає 2003 року, коли родина мешканки Оксани Петрова продала 10 соток землі громадянці Галині Семитоцькій. Угода була оформлена належним чином: із державним актом на землю та фіксацією меж ділянки. У 2004 році право власності було остаточно підтверджене документально. Жодних суперечок на той момент не існувало.
Ситуація змінилася через кілька років. За словами заявниці, чоловік нової власниці, Олександр Семитоцький, почав претендувати ще на 5 соток землі, які нібито були йому «подаровані» окремо. Родина продавця цю інформацію категорично заперечує і заявляє, що жодних документів про дарування не існувало.
Ключовий перелом стався у 2013 році. Саме тоді, за словами Оксани Петрова, на спірній території з’явилися перші паркани. Межі ділянки були фактично змінені без погодження із сусідами. Водночас Олександр Семитоцький почав оформлювати додаткові 5 соток, посилаючись на сумнівні документи. Родина заявниці стверджує, що підписів на погодження меж з їхнього боку не було.
У наступні роки конфлікт лише загострювався. На території, яка, за твердженням заявників, була зайнята незаконно, почалося будівництво. Зокрема, було зведено новий житловий будинок, встановлено металеві ворота та додаткові огорожі. При цьому офіційні відповіді архітектурних органів підтверджують: жодних дозволів на будівництво на цій ділянці не надавалося.
Паралельно родина Оксани почала звертатися до державних органів. Департаменти земельних ресурсів повідомили, що у кадастровій системі зафіксовано лише 10 соток, переданих Галині Семитоцькій. Інформація про додаткові 5 соток як об’єкт права власності відсутня. Таким чином, фактичне користування більшою площею не має правового підтвердження.
Судовий етап конфлікту розтягнувся на кілька років і завершився рішенням у 2024–2025 роках. Суд встановив: Олександр Семитоцький не є власником спірної земельної ділянки. Однак саме це рішення і створило правовий парадокс. Суд не заборонив відповідачу користуватися землею або здійснювати на ній будь-які дії. Фактично виникла ситуація, коли відсутність права власності не тягне за собою жодних практичних обмежень.
Після цього конфлікт перейшов у фазу відкритого протистояння. За словами заявників, мали місце погрози, пошкодження майна, конфлікти із застосуванням фізичної сили. Фіксувалися випадки, коли сусіди намагалися перешкодити вимірюванню ділянки, встановлювали тимчасові обмеження або демонстрували агресивну поведінку навіть у присутності правоохоронців.
Реакція держави, за словами сторони заявників, виявилася формальною. Поліція приїжджала на виклики, однак не вживала дієвих заходів. Прокуратура не відкрила кримінального провадження, попри надані документи, які свідчать про можливе самовільне зайняття земельної ділянки. Органи місцевої влади обмежилися листами-відповідями без реального впливу на ситуацію.
Станом на 2025 рік ситуація виглядає наступним чином: особи, які мають документи лише на 10 соток, фактично користуються більшою територією, здійснюють будівництво та господарську діяльність. Водночас власники, які вважають себе постраждалими, не можуть відновити контроль над ділянкою навіть за наявності судового рішення.
Цей кейс демонструє одразу кілька системних проблем: відсутність ефективного механізму виконання судових рішень у земельних спорах, слабку реакцію правоохоронних органів на факти самовільного зайняття землі, а також прогалини у взаємодії між кадастровими та реєстраційними системами. У результаті формується небезпечний прецедент, коли фактичне володіння може підміняти юридичне право.
У подібних ситуаціях юристи рекомендують діяти комплексно. Перш за все, необхідно фіксувати факт самовільного зайняття земельної ділянки — шляхом геодезичних вимірювань, фото- та відеофіксації, залучення свідків. Наступний крок — звернення до поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення за статтею про самовільне зайняття земельної ділянки та самочинне будівництво. Важливо не обмежуватися одноразовим зверненням, а системно оскаржувати бездіяльність слідчих і прокурорів, у тому числі через суд.
Паралельно доцільно ініціювати окремий цивільний позов — не лише про визнання відсутності права власності, а про усунення перешкод у користуванні майном (віндикаційний або негаторний позов), з вимогою демонтажу парканів та споруд. Окрему увагу варто приділити зверненням до органів державного архітектурно-будівельного контролю щодо самочинного будівництва, що може стати підставою для накладення штрафів і навіть знесення об’єктів.
Також ефективним інструментом може бути публічність — залучення медіа, громадських організацій та депутатів. У багатьох випадках саме розголос змушує органи влади реагувати активніше, ніж формальні заяви.
Після візиту журналіста Семитоцька викликала наряд поліції з необґрунтованою вимогою, мовляв, Оксана Петренко вимагає свою ж землю незважаючи на чітке рішення дарницького суду на користь Оксани Петрова та її матері Давиденко Марії Петрівни.
Історія у Бортничах — це не лише локальний конфлікт між сусідами. Це приклад того, як правова система може втрачати ефективність там, де відсутня політична воля та контроль за виконанням рішень. І поки такі ситуації залишаються без належної реакції, подібні “зайві сотки” можуть з’являтися знову — у будь-якому регіоні країни.
